Історико-краєзнавчі  дослідження  “неперспективних”

 та  втрачених  сіл  Магдалинівщини

Лобанова  Світлана Василівна,

Директор  Оленівської    загальноосвітньої  школи І-ІІІ ст.,

           Історичне  краєзнавство   сьогодні  є  визначальним  у  відтворенні змісту і проблем  “малої історії”, тому і заслуговує на увагу з боку держави та громадськості. Не дивлячись на активізацію краєзнавчого руху в Україні на сучасному етапі  “краєзнавство, - як  зазначається в Програмі розвитку краєзнавства  на період до 2010 року, -  залишається недостатньо розвинутою галуззю науки, про що свідчить відсутність  загальнотеоретичних розробок у цій сфері, а також  узагальнюючих праць з окремих напрямків краєзнавства”.[8,с.3]

             Історія  для  багатьох  старовинних міст і сіл не була милосердною. На протязі віків з цілого ряду причин  багато історико-культурних надбань усіх міст і сіл було знищено  і  втрачено  назавжди. Тільки протягом 30 – 80-х років знято з державного  обліку понад 2 тисячі  населених пунктів України. Одні, як відомо, згоріли у полум’ї  громадянської і Другої світової воєн. Інші залишилися без мешканців у роки голодомору, примусових депортацій населення із західних і східних областей та Криму. Чимало сіл ліквідовано під час розбудови промислових зон, створення величезних штучних водоймищ, реалізації хибної “теорії безперспективності”  багатьох  поселень.[17,с.12]  У  60-ті – першій  половині 80-х років  тривало ще розпочате в 50-ті роки  переселення  хуторян, жителів малих населених пунктів на центральні садиби колгоспів чи радгоспів. У результаті  цього  не лише ліквідувалися так звані “малоперспективні”  населені пункти – зникали, “висихали”  історичні  джерела  українського народу. Офіційні дані свідчать, що протягом 1972 - 86 рр.  в  Україні зникло 1502 села. Особливо багато сіл обезлюдніло в східних областях і на Наддніпрянщині: на Харківщині – 236, Сумщині – 151, Дніпропетровщині – 131, Полтавщині – 115 сіл.[18,с.103] Останнє  велике відселення  відбулося  у  зв’язку  з  Чорнобильською катастрофою.  Все  це наша  історія, і ми не повинні залишатися байдужими до її дослідження, до нашої пам’яті.

         Можливо,  не  так  багата  Магдалинівська  земля  на  вікопомні  події  та  відомих  діячів,  але  все  ж  ця  невеличка  частина  України  з  його  далеким  минулим  і  мінливим  сьогоденням  заслуговує  на  увагу.Академік  Петро  Тронько  приділяє  велику  увагу  вивченню  всіх  куточків  України: “Кожен  населений  пункт  повинен  мати  свою  біографію”[17,с.12]

        Серед краєзнавчих розвідок  Магдалинівщини   поки що малодосліджуваним  питанням  залишається  вивчення  історії  заснування,  заселення  та розвитку сіл, особливо   малих або  так  званих  “неперспективних”.  І зовсім  немає  будь-якого  історичного  опису  втрачених  населених  пунктів  району.

        Загальновідомо, що регіональні дослідження  сільської  місцевості дотепер  тримаються на ентузіазмі  закоханих  у  краєзнавство  вчителів, учнів, краєзнавців-аматорів.  Результат     їхньої  роботи – це  публікації  в  районній  пресі чи  нариси з  історії  свого села, які  зберігаються  в  районному  історико-краєзнавчому  музеї. Але більшість таких робіт обмежуються констатацією  лише окремих фактів про заснування поселення, його перших переселенців, походження  його назви, при цому майже не  звертаючись  до  першоджерел.   Звідси  розбіжності, неточності, перекручення    окремих фактів. 

       Таким  чином, зібрані   матеріали  з  історії  малих сіл Магдалинівщини, залишаючись  розпорошеними і не маючи комплексного  та  наукового підходу щодо вивчення населених пунктів, носять в собі  принцип  суб’єктивізму  (епістолярна література, спогади старожилів, легенди, перекази).”Соціологічні  дослідження  говорять,  що  історію  свого  регіону,  свого  села  ми  глибоко  не  знаємо.  Бо  не  працюємо  в  архівах,  не  докопуємося до  глибинних  джерел – витоків  історії  села,  у  кращому  випадку  знаємо, -як  зазначив  П.Тронько,- історію  села  нашого  століття”[17,с.12] Тому слід активніше залучати у своїх  дослідженнях  нині доступні архівні документи, першоджерела, усуваючи  таким чином “білі плями”  в  історіїї свого краю. Сьогодення   вимагає  нових підходів, форм  та  методів роботи краєзнавців-дослідників. Варто також при краєзнавчих дослідженнях розглядати локальну  подію  в  минулому  чи, наприклад, історію  життя  пересічної  людини  на  тлі  загального  історичного  процесу.

         Багатотомна    енциклопедія  “Історія міст і сіл УРСР”  подає історії лише трьох найбільших сіл району: Магдалинівки, Личково, Котовки та містить короткі відомості про 12 центрів сільських рад.[7,с.366-398] Сьогодні Магдалинівський район налічує 59 населених пунктів, підпорядкованих 22 сільським і 1 селищній раді. Для  порівняння, в  60-х роках в районі  існувала 1 селищна і 14 сільських рад, яким було підпорядковано 64 населені   пункти. За цей час населення району зменшилося  більш  як  на  15 тис. чоловік, майже   вдвічі    скоротилася  мережа загальноосвітніх шкіл  (Див. табл.1)

Табл. 1

Мережа загальноосвітніх шкіл Магдалинівського району

   Антигуманною  була  акція  радянського керівництва в 70-80 рр.   по закриттю,  особливо  у  сільській  місцевості,  малокомплектних  початкових  і  восьмирічних шкіл.  Якщо  по Україні  кількість  загальноосвітних шкіл у 80-х роках  зменшилась  на 9,3 тис.,[18,113] що становить 70% від рівня 60-х рр., то  в  Магдалинівському  районі  таке  співвідношення, як показує таблиця,  становить 50%. А, як  відомо, саме  школа в усі часи була і залишається культурно-освітнім центром на селі, запорукою збереження його поселенської мережі, а, значить,  однією  з  головних  умов  існування  сільського населеного пункту.

   У 60-ті роки в Україні  сформувався  своєрідний  підхід  до  розвитку  сільських поселень. Багато в чому він копіював ті підходи, які склалися в Російській Федерації і базувалися на забезпеченні прискореного розвитку лише великих так званих “перспективних сіл”. За розрахунками  В.А.Крисанова оптимальними для колгоспів Полісся та Лісостепу  визнавались населені пункти чисельністю 2 тис. і більше жителів, Степу – 2-3 тис., а  допустимі  розміри  для  Полісся – 0,8 тис.,  Лісостепу – 1 тис., Степу – 1-2 тис. [14,с.27-28] Решта поселень чисельністю жителів менше 500 осіб  мали функціонувати на правах технологічних підрозділів колгоспів або радгоспів. У вересні 1968 р. ЦК КПРС  і  Рада Міністрів СРСР  прийняли постанову  “Про впорядкування  будівництва на селі”.  В ній  пропонувалося призупинити    соціально-побутовий  розвиток  невеликих  неперспектиних  сіл. А вивільнені  кошти  вкласти в соціальну інфраструктуру  населених пунктів, які мали  виробничу   та  соціальну  перспективу  розвитку.[12,с.147]

         В  результаті  такого  підходу  до  “неперспективних сіл”  Магдалинівщини   можна  віднести  37  з  59  (тобто  63%) населених пунктів. (Див. табл. 2) Курс  поділу сіл на перспективні  і  неперспективні, який лише у квітні  1979 р.   Пленумом  ЦК КПУ  буде  визнаний  помилковим, призвів   до  повної  заборони  будь-якого, в тому числі і індивідуального, будівництва.[9,с.84] На  останньому плані у  місцевого керівництва   залишалися  питання, пов’язані  з  адміністративною, освітньо-культурною    функціями  таких сіл.  Вони  розглядалися  лише   як  придаток  великих  колгоспів.У  розвиток  соціально  побутової  інфраструктури  невеликих  віддалених  сіл  не  вкладалося  жодної   копійки  і  в  кінцевому  підсумку  призводило  до їх  деградації.

            Характерною  ознакою  таких сіл  є   депопуляція  населення – вимирання  людей  похилого  віку, які їх населяли.  У  найменшому в  районі  за  кількістю  населення  с.Вишневому ( 9 чол.) всі  мешканці  села  віком  від 60 років і  старше. Це означає, що  в  недалекому  майбутньому  ще  одне  село  з   гарною     назвою  Вишневе  перестане  існувати.

       Співвідношення  жіночого  і чоловічого  населення  також  впливає на темпи  “самоліквідації” поселень. Так,  с.Грабки – лише 29%  чоловічого населення, Нововасилівка – 34%,  Веселий Гай, Великокозирщина,  Гавришівка, Євдокіївка – 38%.

       Чудові  назви мають села,  підпорядковані Приютській сільській раді: Веселе, Грушеве, Цвіткове, Іванівка, Нововасилівка, Новоспаське.”Наші  села – світ  тиші  і  мудрості,  наповнений  сонцем  і  працею,  вічною  боротьбою  за  кращу  долю”,- з  любов”ю  до  рідного  краю  напише  у  своєму  “Щоденнику” Д.Т.Кулаков,  перший  дослідник  ґрунтовної  історії  Магдалинівщини,  який  фактично  поклав початок  краєзнавчому  русі  та  музейній  справі  в  регіоні,  сприяв  збереженню  історико-культурної  спадщини. Веселі мальовничі краєвиди, квітучі степи вплинули на походження  назв вище згаданих сіл.  Але доля була до них невблаганною. У  80-ті  роки  розпочинається практика  розбудови  та  впорядкування  сіл  силами  колгоспів. Особливий  резонанс  отримав  так  званий  “дніпропетровський  експеримент”.  Тут  було  розроблено  комплексну  програму соціально-економічного  розвитку  всіх  без  винятку  сіл  області.   Характерною  особливістю   програми  був   перерозподіл  коштів  колгоспів, радгоспів, підприємств, організацій  на  користь  не  виробничого  будівництва, в першу  чергу житла, доріг, газифікації   та  благоустрою  сіл.  Все  ж   для  більшості  колгоспів  Магдалинівського  району  такі  вкладення  у  соціально-побутову   інфраструктуру  залишались  непосильними. Тільки  села,  підпорядковані  таким  міцним  колгоспам  як  “За  мир”,  ім. Суворова,  ім. Котовського, “Аврора”,  “Гігант”, “Шлях  до  комунізму” радгосп “Поливанівка” могли  істотно  покращити  свій  благоустрій  та  побут  селян. Інших  чекала  участь  поступового  занепаду  або  “самоліквідації”.

           Неприваблива картина постає сьогодні перед нами, проїжджаючи  окремими селами  Магдалинівщини: розібрані до цеглини ферми, руїни яких нині  нагадують про колись міцні господарства, великі сільськогосподарські комплекси: “Дніпробуд”, “Комінтерн”, “Україна”, недоглянуті хати і двори, покинуті напризволяще їх колишніми господарями, які подалися до міста в пошуках кращої долі.  В більшості сіл панує безробіття. Закриваються школи, дитячі садки, клуби. Частина колись родючих земель, колгоспних садів сьогодні занедбана новими нерадивими господарями, забур’янена. Ставки та річки, русла яких в радянські часи систематично  очищалися, нині позаростали рогозом та очеретом. А що робити сільським дітлахам, для яких була одна втіха в літній час -  покупатися у чистих водах Чаплинки чи Кільчені, чи порибалити. Все це – результат такого  довгоочікуваного, але недосконалого та непослідовного реформування  на селі, земельного та майнового  розпаювання. Але  “нехай безіменний горбок серед поля, що заріс чагарником, камінь на березі річки, дуб і тополя при дорозі розкажуть юному серцю про героїчне минуле наших дідів і прадідів, про полум’яні дні нашого покоління.” (В.О.Сухомлинський) [13,с.51]

             Завдяки   кропіткій  праці  В.К.Садиленка, члена Національної спілки журналістів України,  працівника  районної газети  з 1955 року,  М.І.Устіча, директора районного історико-краєзнавчого  музею, архівним матеріалам  вдалося  встановити  окремі  факти з даної  проблематики.

           За  останні  десятиріччя  з  карти  району  зникло  13  сіл  і  хуторів. Це -  Гукове, Новоукраїнка, Петровське, Жовтневе, Сужено-Варварівка, Глобина, Комінтерн, Орлівщина, Грушеве, Цвітки, Гладківка, Копилова, Підгірне. [10,с.2] Про частину з них згадується  в  багатотомнику   “Історія міст і сіл УРСР”, що  говорить  про ще їх  існування  в  60-70-ті роки.

              Про село Цвіткове  (або Цвітки) писала районна газета у 1987 р.[2,с.3] Село, маючи з два десятки вже не нових, але чепурненьких хаток, утопаючих навесні в яблуневому ніжно-рожевому цвіту, справді відповідало своїй  назві. Але мало хто з жителів району знає про трагедію в Цвітках, свідки якої до останніх днів з жахом  згадуватимуть останній день фашистської окупації – 20 вересня 1943 року.

“ В той вечір ніщо не віщувало небезпеки. Натомлені люди вкладалися спати.Останні дні дворічної окупації минали як примари. Десь зникли поліцаї, які ще зовсім недавно нахабно ходили по селу, лютували, погрожували розправою. Кожен в подумках вже зустрічав радянських визволителів…

   На той час в селі були не тільки жінки і діти. На два  десятки дворів чоловіків у селі  залишилося багацько: хто з оточення прийшов, хто у  прийми прибився, а кого за віком не взяли… Вдень переховувались в бур’яні та рогозі чоловіки з Очеретуватого. Село, вважали, глухе, тому багато сподівалося перебути  тривожні  дні тут.

…Увечері, 20  вересня, німецький офіцер наказав зібрати усіх чоловіків села, ніби то рити окопи. Фронт через ці місця проходив уже вдруге і в селі це сприйняли за істину. Але коли запалали перші  хати, а на околиці села чулися  гортанні чужі голоси, бранці, оточені солдатами, занепокоїлися:

-          Не жити нам, хлопці !

   Чоловіків тим часом зібрали десятків зо три. Були і хлопчаки, років по тринадцять-чотирнадцять, зовсім ще діти… Повели через палаюче село. Осторонь, на околиці, стояла скирта зітлілої соломи.  Їх не стали розстрілювати. Залишили біля скирти і закидали гранатами. Потім підпалили солому.

    Палала скирта, палало село, а ніч  пронизували крики жінок, дітей. У  смертельній  агонії  чулися  останні вигуки приречених, які звучали як мольба:

-          Добий, фашист…

   Удар лопатою. Закривавлені тіла підтягують  до вогню і кидають у саме полум’я…  Жінки вже просили тільки одного: щоб живими не кидали у вогонь.

   Скінчивши, фашисти поспішили до автомашини.

  Живими залишилося троє. Стогнучи й плачучи, вибралися з вогню…

   Вранці село – жінки, діти – потяглися до згарища. Плач і голосіння розтинали все навкруг, але це було останнє, що належало закатованим. Обвуглені тіла рідні розпізнавали тільки по відомих їм ознаках.

   Того ж дня в селі з’явилися перші радянські розвідники.”

   Згодом  в  селі  в кінці  фруктової  алеї  з’явиться  скромний  пам’ятник  і  надпис  “Громадяни, спалені 20 вересня 1943 року на території колгоспу “Дніпробуд”. Двадцять п’ять прізвищ. Пам’ятник, який нагадуватиме наступним поколінням  про  цю трагедію, і про село, яке  дійсно  було  колись  квітучим.

          Ще  одне  село  з  категорії  “втрачених” -  Новоукраїнка, яке  було  розташоване  з  лівого  боку   траси  Андріївка-Казначеївка.Воно  являлося центральною  садибою  колгоспу  “Україна”, в  якому  успішно  розвивалося   м’ясо-молочне  тваринництво.  В  50-60-ті  роки Новоукраїнка налічувала   близько  60 селянських  дворів, мала  школу, дитсадок, клуб, магазин, інші  допоміжні  підприємства.   В  1965 році  в  місцевій  газеті  “Шляхом Леніна” Віктором  Садиленком   в  статті  “Поки  що село на карті”  було  піднято  проблему  майбутнього   цього села в  результаті  загострення  демографічної  ситуації.  Молодь  покидала  рідні  домівки    і  виїздила  в  сусіднє  більш   перспективне  село  Казначеївку, в Підгороднє, Новомосковськ, Дніпропетровськ.  Через  5  років  село  зникло. Останнім  її  жителем  був  дідусь, який принципово  не  хотів  виїздити  з  рідних  місць.  Аналогічна  участь  чекала  села  Гукове  (або  Гукова  Балка), яке  було  підпорядковане  Очеретоватівській  сільській раді  і  згадується  в  “Історії  міст  і  сіл  УРСР”.

         Поблизу   мальовничого  озера    в  Приоріллі    наприкінці  ХУІІІ ст.  було  засноване   запорізькими  козаками  поселення, яке отримало  назву  Калантаївка.  В  1779 році  поручик  Петро Осіпов, який був писарем, володів слободою. Мешканці його дуже шанували і на його честь стали називати поселення  Секретарівкою, а  згодом – Йосипівкою  (від прізвища Осіпов).  Населення  його на  той  час  складалося  з  малоросів, запорізьких  козаків, траплялися  також  і  поляки.  Поселення  станом на 22 квітня 1779 р. налічувало  35 дворів, в яких  живе: чоловіків – 91, жінок – 73.[1,с.2] Село  поступово   розвивалося. Після  війни у  40-х роках   місцева  семирічна  школа, приміщення  якої  як  і  все  село  було  спалене  відступаючими  фашистами, налічувала  346 учнів.[15,с.2] Йосипівка, яка сьогодні  відноситься  до  розряду  “неперспективних”  і  в  якій  два  роки  назад   ще  функціонувала  початкова  школа -  остання  надія на  збереження  села, цікава  не тільки своєю  історією, а  й археологічними  знахідками.  Як відомо,  в  70-ті роки  під час будівництва  водоканалу  “Дніпро-Донбас”  в  Приорільському  краю   було  досліджено  34  кургана.[5,с.338-339]  Виявлено  стоянки    племен  ямної, зрубної  і  сарматської  культур.  А  в  с.Йосипівка   розкопано  перший    в  Приоріллі   тогочасний  могильник.[16,с.3]

   Заслуговує  на  увагу  зникле     на початку 70-х років     с.   Сужено-Варварівка. Поблизу  нього в 1903 році   Д.І.Яворницьким   досліджено  кургани ямної культури  доби  ранньої  бронзи  (ІІІ тисячоліття до н.е.), а також  кочівницькі  поховання  ХІУ-ХУ ст.[7,с.397]

        Заслуговує  на  увагу  зникле     на початку 70-х років     с.   Сужено-Варварівка. Поблизу  нього в 1903 році   Д.І.Яворницьким   досліджено  кургани ямної культури  доби  ранньої  бронзи  (ІІІ тисячоліття до н.е.), а також  кочівницькі  поховання  ХІУ-ХУ ст.[7,с.397]

   А  неподалік  Грабок  Дмитром  Івановичем  Яворницьким   виявлені  поховання  катакомбної  культури   доби  бронзи  ( ІІ тисячоліття до н.е.), сарматів ( ІІ-І ст. до н.е.)  та  пізніх  кочівників ХІУ –ХУ століття.

            Як  бачимо,  регіональне  історичне  краєзнавство  виконує  ще  одну  надто  важливу  соціальну    функцію, саме   воно  створює сприятливі  умови  для  збереження  “соціальної  пам’яті”  народу, осмислення  набутого  історичного  досвіду.[3,с.5]

            Усвідомлення  того, що  в  цих  краях, де колись вирувало  життя, створювалася  історія, відбувалися   важливі  події,  тут    народжувалися    і  жили    видатні  люди   краю   наповнює   наші  серця       гордістю.

          Багата  на  славних  людей  магдалинівська  земля: чотири Героя Радянського Союзу,  14 Героїв  Соціалістичної  Праці,  8 генералів,21  заслужених  працівників  різних  галузей  народного  господарства  та  культури. І, навіть, таким селам, яким  не знаходиться  місця  на  карті , є  також  чим  пишатися. Так, с.Мусієнково  є  батьківщиною  С.Ф.Лебідя -  кандидата  фізико-математичних  наук  та  В.П.Бабенко – заслуженого раціоналізатора України. Село  Дудківка  дало  двох Героїв Соціалістичної Праці І.В.Ярошенко  і  К.Г.Спорник. [10,с.2] Саме  в  Йосипівці  з  виступів  на  маленькій  сільській  сцені  розпочиналося  поступове  визнання  справжнього  таланту  майбутньої  народної  артистки  України, оперної  співачки  Валентини  Коваленко.  А  дві  поетичні  збірки  “Співа сурмач”   і  “Стоїть  над  ружами  душа”  належить  перу  Людмили Левченко,  яка  народилася  і виросла  в  невеличкому  селі  Гавришівці.  Як  стверджує  В.Садиленко, Людмила  Григорівна – тонкий  лірик  і  великий  художник.[11,с.3]

На  Всеукраїнській  науковій  конференції  “Розвиток   історичного краєзнавства  в  контексті  національного  і  культурного  відродження  України”, яка  відбулася  в 1991 р. у Кам’янець-Подільському, йшлося  про необхідність створення повного  реєстру й історичного опису втрачених населених пунктів України. А  Всеукраїнська спілка краєзнавців  “Селянська спілка України”  і  редакція  газети   “Сільські  вісті”  розробили  програму  “Пам’ять втрачених сіл”,  яка   передбачає  створення  літопису  зниклих  населених  пунктів.[4,с.104] Зрозуміло, що  ця  праця  мала б  виняткове  значення  для  виховання  почуття  духовного  зв’язку  поколінь,  відродження  історичної  пам’яті  українського народу.  Але, на превеликий жаль, на  сучасному  етапі  спільна  робота   науковців   і  краєзнавців  по  підготовці  та  створенню  такого  літопису,  як,  до речі, і  перевидання   багатотомної    енциклопедії    “Історія  міст  і  сіл  України”  дуже  повільно  просувається вперед.

        Тож  тепер  справа  за  конкретними  і  дієвими  кроками  усього  краєзнавчого  загалу  Магдалинівщини. І нехай  не  заростають  стежини  сіл,  щоб  зникнути  з географічної  карти  та  людської  пам’яті  назавжди.

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

1.         Архів  Магдалинівського  районного  історико-краєзнавчого  музею.

2.         Безуглий Л.  Цвіткове, вересень  43-го  //  Шляхом  Леніна -  1987 – 9 травня.

3.         Болебрук А.Г.  Подніпров’я  як  об’єкт  краєзнавства //  Наддніпрянський  історико-краєзнавчий  збірник. В.1. Дніпропетровськ – 1998 р.

4.         Збережемо  пам’ять  про  втрачені  села ( Звернення  Всеукраїнської спілки краєзнавців, Селянської  спілки  України,  редакції  газети  “Сільські вісті”) 

      28 грудня   1991 р. // П.Тронько.  Краєзнавство у відродженні духовності та  

      культури.- Рідний край – 1994.

5.         Исследования  в  Орельско-Самарском  междуречье. //    Археологические   открытия. 1978 г.М.-1979.

6.         Історія  міст  і  сіл  України.

7.         Магдалинівський  район // Історія міст і сіл УРСР.-К.-УРЕ – 1969.

8.         Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року (затверджена  постановою Кабінету Міністрів України   від 10 червня 2002 р. №789)

9.         Рибак І. Сільські населені пункти України: проблеми та труднощі розвитку (наприкінці  50-х – перша половина 80-х рр. ХХ ст.) // Краєзнавство.-2000.-№1-2.

10.     Садиленко В.  Це  наша з вами історія // Наше життя.-2003.-3 вересня.

11.     Садиленко В. Прозаїки і поети – наші земляки. // Наше життя.-2002.-3 січня.

12.     Справочник партийного работника. М.,1968.- Вып.9.

13.     Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка.-К.-1978.

14.     Стельмах Г. Перспективи розвитку сільських поселень на Україні. // Народна творчість та етнографія.-1980.-№4.

15.     Тарасенко І.  У  чудових  місцях. ( З історії ріднокраю.) // Наше життя.-1994.-

      3 листопада.

16.   Тєлєгін  Д.  Розкопки   в  Приоріллі.  //Зоря.- 1978.-серпень.

17.   Тронько П.  Краєзнавство на межі тисячоліть. // Краєзнавство.- 2000.-№1-2.

18.     Турченко Ф.Г, Панченко П.П, Тимченко С.М. Новітня історія України.  

        Київ.-Генеза.-2000.