Лобанова Віка, учениця 11 класу Оленівської ЗОШ І-ІІІ ст.

ОЛЕНІВКА

1. З історії заснування села

       Село Оленівка умовно поділено на три частини: Оленівка, Олександрівка та Тимковщина. 
        Назва Оленівка, найімовірніше, походить від імені дочки Магденка – Олени Костянтинівни, яка проживала в краї приблизно в третій чверті ХІХ століття; Олександрівка – від Олександра, керуючого панським помістям; а Тимковщина – від пані Тимковської, яка перебувала там у кінці ХІХ – на поч. ХХ століття. Як і всі багаті люди того часу, Тимковська мала багато найманих робітників, які обробляли її землю, давали лад у садибі (вона була розташована саме на тому місці, де тепер репродуктивний комплекс ТОВ "Агро-Овен”). Неподалік садиби - цвинтар, де в родинному склепі поховані члени сім’ї. 
     

        Зімін Ілля Омелянович, мешканець Тимковщини, розповідав:

 "Пані дозволила працювати нам поденно: два дні на неї, а один – на себе. Я мав коня і міг жити в маленькій хатинці, за проживання щороку сплачував по 5 карбованців. Працювали важко, але, коли збирали хліб, міг додатково таємно наобминати собі мішок зерна, яке падало прямо в гарбу. А гарбу я оббивав ряднинами,

щоб зерно не висипалося”.

     На території Тимковщини було лише сім хатин, в яких проживали наймані робітники зі своїми сім’ями. Корінними жителями були Башмакови (пізніше стали називатися Башмаки), Коляди, Зіміни, Кармановські (ця родина була відома ще з кінця XVIII ст.), Філіни, Банники, Сосненки.

    На окраїні сучасної Магдалинівки (територія районної центральної лікарні), за словами старожилів, проживав пан Магденко, який, за переказами, подарував своїй дочці Олені маєток на території сучасного села Оленівка (бригада №1). На різних відстанях, часто досить великих, були розташовані хатинки, які простягалися хуторами від Тимковщини і до Починово, а то й далі. Проживали в цих хуторах як заможні господарі, так і бідняки, які не мали власної землі. Відомі прізвища хуторян: Лебеді, Пустяки, Вовки, Головки, Кривошапки, Палагути, Баранники, Дудки… Заможні селяни, мали можливість вчити своїх синів інженерній справі в місті Катеринославі, інколи юнаки там і залишалися на постійне проживання. Більшість же тяжко працювала на свого пана.

    Грабки - із східного боку ставків, а місцевість навпроти називалася Королівкою. Тут заможні селяни будували власні млини. Зводилися високі (до 1-1,5 м) підпори, на які ставився сам млин. До цього часу комбайнери та трактористи знаходять їх залишки. У кого були воли і пара коней, того називали "культурниками”, тобто "культурними господарями”. Вони могли обробляти до 16 десятин землі. Перед 1905 роком, відчуваючи революційний дух і настрої, пані Тимковська вирішила подарувати за сумлінну працю своїм робітникам по 10 десятин землі. Зімін Ілля Омелянович до останньої хвилини свого життя зі слізьми на очах згадував свою пані, дякував їй за те, що вона зробила його багатим. Загадкою залишається її зникнення з села. Невідомо, чи її було вбито, чи вона таємно виїхала за кордон. Але люди (а тепер і їх нащадки) із вдячністю до сих пір згадують цю жінку.

    Центральна частина с. Оленівка раніше носила назву Іванівка. Хуторки простягалися вздовж доріг та балок від сучасної траси на Починово до села Грабки. До 1 липня 1968 року Оленівка називалася Олександрівка друга, ще в 1918 році була невеликим хутором, де селяни жили в 60 глиняних хатах, покритих соломою. Село належало поміщику Урусову, який постійно проживав у Петербурзі, у свій маєток приїжджав дуже рідко. Тому помістям керував економ на ймення Олександр, який мав двоповерховий будинок, що стояв над греблею. Від його імені і пішла назва ще однієї частини села, а друга, тому що село з подібною назвою, Олександрівка, вже існувало. У селі діяла церковно-приходська школа, але навчались у ній тільки діти більш заможних селян та панських слуг. Бідняки ж часто не мали навіть хліба, вели напівголодне існування, і тому коли чутка про революційний переворот більшовиків у Петербурзі докотилася сюди, почали страйкувати. Ініціаторами повстання проти пана-поміщика були Гаврило Башмаков і Дмитро Солодовник. У 1917 році пізно восени відбулася селянська сходка, на якій виступив Гаврило Башмаков, він закликав розділити поміщицькі землі, що й було незабаром зроблено. Управляючий і частина панської челяді втекли. Поміщик Урусов так у селі і не з’явився. Спроба з допомогою жандармів і царських чиновників втихомирити народ не вдалась, селяни, озброєні чим попало, відбили і прогнали їх. Керував їхніми діями Приходько Кузьма Захарович.

      Велику пам’ять залишив про себе відомий художник Ілля Рєпін, який побував у селі Оленівка, написав тут деякі картини, портрети жителів, в тому числі юнака Кузьми Приходька, який з раннього дитинства працював у економії пана-поміщика Урусова.

      2. Село в радянський період

    У 1918 році група найбідніших селян об’єдналася в товариство ″П’ятірка″. Всі польові роботи вели колективно. Мали одного коня, корову, кінний плужок, дерев’яну борону із залізними зубцями, бричку і дрібний інвентар.

    З поверненням Гаврила Башмакова (Башмака) відбулася сходка. Софія Кониченко і Параска Гречко вигукували: ″Треба об’єднуватися в артіль!″ Їх підтримали інші. Так було організовано першу сільськогосподарську артіль ″Відповідь на розрив″.Перші члени - брати Бурухови, Архип Сова, Софія Кониченко, Данило Васильківський. Заможних не приймали. Артіль мала близько 30 гектарів землі. Оранку її проводили, використовуючи коня та корову. Всі інші польові роботи велися вручну.

    Через деякий час члени сільськогосподарської артілі ″Відповідь на розрив″ вирішили створити комуну, яку назвали ″Жовтень″, на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції. Контору розташували в хаті Іллі Яковича Олексенка. Комунари трудились на совість. Кожний з них отримував щомісяця пуд зерна. Влаштували свою пекарню. Параска Федоренко випікала  пухкий, запашний і смачний хліб. Серед комунарів виділялися Марія Голіченко, Параска Гречко, Федот Миколенко.

     Живої тяглової сили було мало. На оранці використовували волів, декілька коней і навіть корів комунарів. Дістали кінну молотарку. Загальний насіннєвий, фуражний і продуктовий фонд зберігали в сховищах, а частину зерна розподіляли за списком комунарам. Керував комуною Іван Якович Башмак (Башмаков), він же завгоспом, і комірник, і рахівник. Інших керівників не було. Іван Якович часто працював на загальних роботах нарівні з іншими комунарами. Невеликою тваринницькою фермою керувала, та й сама працювала, Марія Голіченко.

      Але справи в комуні йшли погано. Комунари більше споживали, аніж виробляли. Та комуна залишила про себе добру пам’ять. Недарма надовго у ветеранів, колишніх комунарів, залишився в пам’яті особливий смак пахучого комунарівського хліба.

      У 1923 році загальні збори с. Оленівки обрали головою сільської ради Прокопенка Павла Григоровича. Найактивнішу участь в організації радянської влади і відбудові зруйнованого громадянською війною господарства села брали брати Дуля Василь і Григорій, Мазур Денис, Башмак Д., Шмалько Н., Давиденко Н., Головенько Ф., Дяченко А., Проскурня М. та інші.

      1928 рік... На сходці виникло питання про організацію товариства по спільному обробітку землі. Членами його стали 28 селянських дворів, в тому числі Софії Семенівни Савельєвої, Федота Миколенка… Першим головою ТОЗ-у став Гаврило Іванович Башмак, рахівником – Іван Якович Башмак. Контору розташували в половині глиняної хати. Членів товариства об’єднувало головне – отримати гарний урожай вирощуваних культур. Весна 1928 року видалася засушливою, вологи в ґрунті було мало, але врожай цукрового буряка отримали відносно добрий. Посіви буряка поливали водою, яку возили в бочках. Особливо старалася Параска Гречко. Посівні площі тоді були невеликі, тому вдавалося частково полити з бочок і пшеницю. Врожай її отримали по 6,4 ц/га.

      Першу борозну кінним плугом в тому ж далекому для нас 1928 році проклав Федот Денисович Миколенко, слідом за ним – Дмитро Терентійович Кривошей, потім – Гаврило Іванович Башмак, Голіченко. Восени ж, коли виконали поставку зерна і цукрового буряка державі, частину отриманої продукції продали на базарі і купили двох добрих робочих коней. Кращим скиртувальником сіна і соломи був тоді Григорій Пимонович Васильківський. Копиці і скирти у нього були рівні, округлі, спроможні протистояти вітру і дощам. Хорошим помічником Григорія був його рідний брат Данило. Уже в перший рік товариство заготовило відмінної якості сіна і соломи стільки, що правління за рішенням загальних зборів забезпечило кормами всі особисті подвір’я селян – членів ТОЗ-у.

      По-господарському підійшли до збирання врожаю хліба. Заздалегідь приготували тік з навісом, вкритим соломою. Все зерно своєчасно провіяли, очистили від полови, підсушили. Використовували панську віялку, відремонтувавши її. За пропозицією сторожа господарського двору В.Байбари побудували сушарню для зерна. У кузні виготовили необхідне для печі – двері, решітку… А в самий розпал обмолоту зерна нового врожаю пішли дощі. Ось тут і виручила своєчасно побудована зерносушарка. В.Байбарі вручили цінний подарунок за ініціативу та в додачу величезний кавун. Потрібно сказати, що Василь Максимович Голіченко допрацював пропозицію В.Байбари і довів будівництво зерносушарки до кінця. І йому на загальних зборах було вручено цінний подарунок.

      Товариство по спільному обробітку землі набирало сили, і люди повірили в колективну працю. Але врожайність полів зростала вкрай повільно, ґрунти були виснажені. Якщо в дореволюційні роки старалися внести більше перегною, і селяни на своїх наділах, і поміщик, почали вводити просту сівозміну, то, починаючи з 1917 року, ось вже більше десяти років, експлуатуючи землю, не повертали їй винесені вирощуваними культурами поживні речовини. Виручав чорний (чистий) пар, який дозволяв давати відпочинок землі.

      На початку 1929 року в Олександрівці-другій на дворі ТОЗ-у зібралася сільська сходка. Приїхав секретар Магдалинівського райкому РКП(б) Дмитрієв, який запропонував організувати на базі ТОЗу і одноосібних селян сільськогосподарську артіль. Першими подали заяви Гаврило Іванович Башмак, Марія Григорівна Шелудько, Павло Андрійович Панібратенко , всього біля п’ятдесяти осіб. Сільськогосподарську артіль назвали ″12 років Жовтня”.

       На першому засіданні правління вирішили перенести центральну садибу на нове місце, в центр хутора, побудувати там велике сховище для зберігання зерна, конюшню, дім під контору і інші необхідні приміщення. Використовували і старі будівлі колишнього ТОЗу.

       За греблею починалася Оленівка, яка пізніше значно розширилася.

       Ранньою весною 1929 року в сільськогосподарську артіль приїхав секретар райкому партії Дмитрієв і гість – середніх років чоловік в кирзових чоботах і картузі. Зібралася сільська сходка, на яку прийшли навіть селяни-одноосібники, не члени сільськогосподарської артілі. Дмитрієв розповів про переваги колективного господарювання. Коли народ проголосував за створення колгоспу, то секретар райкому партії запропонував обрати головою Новікова – робітника з Катеринославського заводу.

       Так виник колгосп ″За п’ятирічку″.

        Пам’ятною подією стало прибуття першого колісного трактору ″Фордзон-Путиловець″. З гордістю милувалися трактором Уляна Никифорівна Давиденко, Олена Юхимівна Киричок. Олена Киричок пізніше успішно закінчила курси трактористів і працювала на тракторі ″Фордзон-Путиловець″, який самоходом пригнала з Магдалинівки в Оленівку.

3. Колективізація в селі

      У 1929 році Іван Хомич Мазур керував і сам працював на будівництві першої великої конюшні: жінки місили глину, а чоловіки зводили стіни. Робота кипіла. І ось перший урожай. І перші обжинки. Але на зароблені трудодні продуктів видавали мало, що змушувало селян-колгоспників більше уваги приділяти розвитку особистого присадибного господарства.

       У 1929 році найвищий врожай кукурудзи на зерно виростила комсомолка Варвара Давиденко. На ремонті сільськогосподарського інвентаря відзначився Ворона Кирило Кузьмич. З наснагою працювала в школі вчителька Марія Тимофіївна Костінкова.

       У 1930 році в оленівських селах пройшла суцільна колективізація, , створено колгосп „12 років Жовтня”. В укрупненому господарстві було 1743 гектари землі, 160 коней, 32 корови, 60 свиней, а із сільськогосподарського інвентаря – 45 жаток (косарок), 48 кінних сівалок, 60 бричок (возів). Колективна праця показала, що господарювати в колгоспі краще: пшениці на 1300 гектарах зібрали по 40 пудів, вдвоє більше, ніж у одноосібних господарствах, з кожним роком зростала економіка.

        Правління затвердило бригадиром Павла Андрійовича Панібратенка. Раніше він був рядовим солдатом Першої світової війни, там самостійно засвоїв початкову грамоту. Під його керівництвом було більше тисячі гектарів посівів, невеликі тваринницькі ферми: молочна, птахоферма, вівцеферма. Пізніше на цій посаді його замінив Петро Солодовник.

       Головою колгоспу ″За п’ятирічку″ обрали Петра Петровича Прихідька. З його приходом побудували з глини декілька тваринницьких приміщень, покращили догляд за плодовим садом, провели висадку нових саджанців яблунь. У свій час керували колгоспом Рубан, О.І. Скиба, І.С. Свистун.

        Чабан Пилип Логвинович Коляда та свинарка Овечко А.Н. були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, нагороджені почесними грамотами і медалями. Добре працювала на свинофермі і друга свинарка – Ганна Чепурно. Колгосп «12 років Жовтня» мав свою молочну ферму - 60 дійних корів. Надоювали на фуражну корову більше двох тисяч кілограмів молока. Передовими доярками вважалися Груня Жевчик, Олександра Погрібняк, Євдокія Баранник. Завідуючий фермою Є.С.Винокур особисто брав участь у багатьох роботах: підносив, розвантажував сіно та солому. Сіно заготовляли якісне, за пропозицією Федора Захаровича Башмака побудували сіносховище. На сівбі особливо відзначилися Леонтій Назарович Боруха, Т.Кривошей. Полеводом був Михайло Ількович Олексенко, який у 1941 році пішов на війну і загинув смертю хоробрих.

4. Голодомор 1932-1933 - трагічні роки для села

      Ось спогади старожилів:

Лікар Поліна Микитівна:

        "…Нас було в сім’ї четверо – мати, батько і нас двоє дітей. Батько вже почав пухнути з голоду. Пішов збирати колоски, там застала його міліція, забрали на три доби. Але згодом відпустили, бо дуже вже був поганий. Мабуть, боялися, щоб не помер у них. Мама працювала у колгоспі. Норму виконає - давали по три галушки. То вона одну з’їсть, щоб хоч якось підтримувати сили, а дві нам несе. А ще батько „сапожникував”. То мама ходила по селах, міняла все, що пошив раніше. Їли всяку всячину, молодий очерет, пусті качани з-під кукурудзи товкли і їли. Вимерли цілі сім’ї: Давиденків, Покров. Особливо багато людей гинуло влітку 1933 року, коли пішов новий хліб. Люди наїдалися молодого зерна і вмирали. Багато дітей залишалися сиротами. Їх забирали у дитбудинок при колгоспі”.

Шелудько Марія Григорівна, 1910 р.н.:

         „Під час голодомору ховали померлих без попа, без хреста. Копали велику яму, але неглибоку (см 70), бо сил не вистачало викопати глибшу. Ховали і таких, що були ледь живі (ще й ворушилися). Їли все, що бачили: лободу, гичку з буряків, дохлих коней, ховрахів, із соняшників середину вибирали, голяки з качанів, мишій (насіння збирали та товкли), бадилля з кукурудзи”.

Хоменко Параска Маркіянівна, 1914 р.н.:

         „ У 1929 р. у нашому селі був створений колгосп «За п’ятирічку», у який я вступила в 15 років. Починався колгосп з усуспільнення коней, корів, волів, сіялок, плугів. У 1932 р. був добрий урожай, але все зерно вивезли в Бузівку (на станцію). Люди розповідали, що з осені 1932 р. й до літа 1933 р. на станції Бузівка лежали величезні бурти качанів кукурудзи, яку так нікуди і не відправили, але пильно охороняли від людей, які гинули з голоду. Озброєні вартові без попередження стріляли в кожного, хто наближався до буртів. Почорніла й погнила та кукурудза, але жодного качана не дісталося змученим голодом людям”.

5. Життя селян після колективізації

       Після колективізації Олександрівський колгосп «12 років Жовтня» очолювало нове правління на чолі з головою Гнатом Зосько. Голова направив в Поливанівську МТС на курси комбайнерів Архипа Кривошапку та Костянтина Олексенка. Після кількох місяців навчання механізатори повернулися до початку жнив, що дало змогу завершити збір врожаю в короткі строки.

      Одного разу подзвонили із райземвідділу і сповістили, що в колгосп прибув автомобіль – вантажна автомашина-полуторка. Ця звістка схвилювала все село, тому що багато ще взагалі не бачили автомобіля. Приймати автомашину на станцію Губиниха виїхали Григорій Тимохін та Михайло Гапон – перші водії колгоспу.

       А коли почалася Велика Вітчизняна війна, їх призвали в армію. Повернулися додому живими після розгрому гітлерівської Германії, знову стали колгоспними шоферами. З великими зусиллями відновили першу вантажівку, яка ще довго служила людям. На жаль, не вберегли її, щоб поставити на вічну стоянку як пам’ять про тяжку працю колгоспників в довоєнні та повоєнні роки.   

      Перший трактор, ″Фордзон-Путіловець″, подарунок ленінградських робітників, добра машина, він був достойний, як і перший автомобіль, установки на п’єдестал. Але і його не вберегли.

      У період окупації трактор відігнали в потайне місце, цінні деталі і агрегати зняли, бережно змастили і заховали. Після звільнення від німецьких окупантів трактор відновили, він ще довго служив людям. Але потім з’явилися більш потужні машини, про той маленький трактор забули, його не стало. Але ветерани колгоспу з теплотою в душі згадують про нього.

      Курси механізаторів при Поливанівській МТС закінчили Василь Капітонович Лавриненко та Іван Євдокимович Голіченко, Клавдія Погрібняк і Марина Дашко.

      А життя в колгоспі продовжувалося. Мали свою пасіку, добрий урожай плодів давав колгоспний сад. Багато фруктів і овочів, а також меду продавали на ярмарку в Магдалинівці і навіть в Дніпропетровську. Беззмінним касиром був Іван Якович Солодовник.

      У 1940 році в колгоспі села Оленівка ″За п’ятирічку″ побудували хороший бригадний двір з навісами для сільгоспмашин і транспорту, ініціаторами цієї доброї справи були Герасим Макарович Овечко і Володимир Григорович Клименко.

      Комсомолка Варвара Іванівна Давиденко очолила ланку буряководів. У її складі було 15 жінок та дівчат. Працювали дружно, велику допомогу їм надавав агроном Григорій Ількович Безкоморний.

      Колгоспну бухгалтерію, включаючи планово-економічну роботу, в ті далекі роки вів Василь Максимович Голіченко.

    У колгоспній кузні працював Антон Трифонович Башмак, який користувався у колгоспників великим авторитетом. Він був майстром на всі руки, все робив на совість. Славилися результатами своєї праці передовики Олександрівського колгоспу «12 років Жовтня»: доярка Євдокія Іванівна Баранник, чабан Пилип Логвинович Коляда, механізатори Костянтин Ількович Олексенко та Архип Іванович Кривошапка, а також Семен Тутик, Дмитро Кривошей, Оксана Шмалько, які охоче ділилися своїм досвідом роботи.

     Славився в колгоспі хлібороб Леонтій Назарович Боруха, він був найкращим сіяльником.

     В Оленівському колгоспі ″За п’ятирічку″ в перші роки його створення працював полеводом Михайло Ількович Олексенко. Якось в розмові з першою трактористкою Оленою Юхимівною Киричок він сказав, що було б добре, якби її син Григорій теж став трактористом, була б династія. Пройшов деякий час - і правління колгоспу направило на курси трактористів при МТС Григорія Киричка та Миколу Олексенка. Так вони пішли дорогою своїх батьків: першої трактористки Олени Юхимівни Киричок та першого колгоспного полевода Михайла Ільковича Олексенка.

6. Село у роки Великої Вітчизняної війни

     З 22 червня 1941 року всі жителі села почали жити за законами воєнного часу. Сільська громада виявила активність у збиранні грошей до фонду оборони. Більша частина працездатного чоловічого населення була мобілізована до лав Червоної Армії. Чоловіки, які не пішли на фронт, евакуйовували у тил – на схід країни – колгоспну техніку та худобу.

    З 26 вересня 1941 року розпочався окупаційний період, який тривав два довгих тяжких роки - до 23 вересня 1943 року.

    У другій половині лютого 1943 року радянськими військами була проведена смілива операція по звільненню нашого краю, але вона, на жаль, була невдалою. 18 лютого 1943 року передові загони Воронезького фронту Червоної Армії вступили на територію району після Харківського прориву. Місцеві жителі, особливо молодь, військовополонені, які працювали в господарствах, радо зустрічали наших бійців, допомагали, чим могли, сподівалися, що чорні дні окупації залишилися позаду. На жаль, вже 27 лютого 1943 року нашим військам довелося відступати. Зрадники і прихвосні-поліцаї почали видавати тих, хто сприяв нашим бійцям. Патріотів розстрілювали там, де затримували.

     В Оленівці командир бригади Червоної Армії, яка визволила село у тому пам’ятному і трагічному лютому 1943 року, в перший же день головою сільради призначив Павла Степановича Пшінька. Після відступу наших військ активіста заарештувало гестапо. Його допитували, а потім відправили до концентраційного табору „Дора”. Звідти наш земляк вже не вийшов. У період тимчасової окупації німці знищили колгоспну техніку, сільськогосподарський інвентар, спалили і зруйнували громадські будівлі, у селі не залишилося жодного будинку.

     23 вересня 1943 року частини 46-ї та 57-ї армій звільнили Магдалинівку від німецько-фашистських загарбників. Закінчилася Велика Вітчизняна війна. Багато страждань принесла вона людям. В Оленівці немає людини, яка не втратила близьких або рідних. Кінець літа-початок осені 1944 року на Магдалинівщині видався надзвичайно сухим. У полі стояли скирти скошеного хліба…

     Як повідомляла районна газета "Сталінським шляхом”[1], в середині вересня "…в колгоспі "За п’ятирічку” Оленівської сільської ради сталася пожежа: горіла стерня. Вітер швидко гнав полум’я до скирт. На площі декількох гектарів вогонь залишив один попіл. І тільки дякуючи зусиллям колгоспників, пожежу, яка загрожувала скиртам хліба, удалося ліквідувати. Така ж пожежа сталась і в колгоспі "12 років Жовтня”. У газеті також наголошувалося, що слідчим органам слід зацікавитись причинами виникнення пожеж в даних колгоспах і справу про винуватців передати до суду.

     За роки післявоєнних п’ятирічок трудящі села гостро відчували нестачу трудової сили, сільськогосподарських знарядь праці. Основний тягар ліг на плечі жінок. Але самовіддана праця дала свої наслідки. За роки першої післявоєнної п’ятирічки майже повністю досягнуто довоєнного рівня виробництва.

      Поліна Микитівна Лікар почала працювати в Оленівській сільській раді виконуючою обов’язки секретаря, а коли в 1946 році стала депутатом –секретарем. Вибори 11 січня 1946 року їй не забути ніколи. Адже до складу депутатського корпусу обирали людей шанованих, досвідчених, переважно фронтовиків, а серед них довір’я виборці виявили і їй, двадцятиоднорічній Поліні. „Важко було, пригадує, - транспорту не було, бездоріжжя, а мені через день треба було пішки відносити в райцентр інформацію про демобілізацію фронтовиків, про їх працевлаштування.” У серпні 1954 року, коли відбулося укрупнення сільських рад, Оленівська увійшла до Магдалинівської.

7. Історія колгоспу „За мир”(1950-1990 рр.)

      У 1956 році в результаті об’єднання колгоспів „Червоний прапор” (Магдалинівка), „За п’ятирічку” (Оленівка), „12 років Жовтня” (Олександрівка друга) та „Промінь” (Мар’ївка, що біля райцентру) було створено велику сільськогосподарську артіль „За мир”, яка мала 7570 га земельних угідь, у т.ч. 6 908 га орної землі.

      У повоєнні роки за невеликий період часу господарство побудувало дитсадок №1, №2, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин. У господарстві працювали переважно жінки та діти. Була й незначна кількість чоловіків, яких комісували за станом здоров’я. Діти воєнних років рано ставали дорослими, бралися за роботу; господарство повільно, але впевнено набирало темпів розвитку. Для великої рогатої худоби та молодняка побудовані теплі та просторі ферми. Для колгоспників - світлі та просторі квартири.

      Головою колгоспу „ За мир” (чотири бригади) в післявоєнний період працював Герой Соціалістичної Праці, заслужений агроном республіки, депутат Верховної Ради СРСР Дудко Федір Олексійович, корінний житель. Самовіддана праця колгоспників під вмілим керівництвом Федора Олексійовича дала свої наслідки. У травні 1967 року колгосп „ За мир” було нагороджено орденом Леніна, він був учасником ВДНГ. Виставочний комітет нагородив колгосп дипломом 1 ступеня і автомашиною „ Волга”, а в 1965 році – дипломом 2 ступеня. Сім років підряд господарство отримувало перехідний Червоний прапор. Колегія міністерства сільського господарства СРСР і Президія ЦК профспілки визнала колгосп „ За мир” переможцем у соціалістичному змаганні і присудила перехідний Червоний прапор Міністерства сільського господарства СРСР і ЦК профспілки робітників і службовців сільського господарства і заготівель з врученням грошової премії.